Володимир Парасюк: від Майдану до 11-го року війни : «Усі загинули. Лишився я один».

Ми говоримо напередодні 11-ї річниці Майдану, з якого почалась не тільки наша історія як медіа, але й ваша. Яким ви були тоді — і яким є зараз? Що змінилося?

Напевно, я трохи інший. Обставини змінились, і до них треба призвичаюватись. Минуло 11 років, за такий час будь-яка людина набирається досвіду, стає іншою. Я почав ширше дивитися на певні речі.

У вас навіть погляд змінився.

Я постарів (сміється). Мені було 25, коли я був на Майдані. Зараз — 37.

З найважливіших подій за цей час — народження синочка. Але я його дуже рідко бачу. У березні буде три роки, відколи я в армії.

Я багато пропускаю в його житті, і це найважче. Я приїхав — він почав ходити, знову поїхав — почав говорити. Він уже все розуміє і прямо говорить: «Тату, не їдь, не кидай мене»… Це щоразу важко.

Я найбільше люблю і ненавиджу дорогу. Коли їду на ротацію, важко на душі. А коли повертаюся — рахую кожен знак, дерево, бо дім усе ближче. Так у кожного військового.

«Як я можу вважати себе героєм?»

Вас називають героєм Майдану...

Ні, дивіться…

Ви й тоді відхрещувалися від лаврів героя, казали: «Герої — це весь український народ, який зміг зруйнувати цей режим». 

Як я можу себе вважати героєм, якщо бачив героїчні вчинки людей, з якими воюю? Я, напевно, навіть половини тих відважних учинків не роблю. Мені ще два життя треба прожити, щоб дійти до їхнього рівня.

Я дивлюсь на людей, які пройшли російський полон, втратили здоров'я… Дуже багато моїх друзів загинули. Як можна говорити, що я герой? Ні, так я не буду ніколи в житті говорити.

Ці ярлики нікому не потрібні. Мені некомфортно, коли люди так говорять. Я завжди виправляю їх: не розкидайтеся цим словом, бо воно зараз дуже важливе в нашому суспільстві. Мені є з чим порівнювати.

Але ви теж були в полоні.

У 2014 році. Це найстрашніше, що я в той час пережив.

Хоча ні, найстрашніше було, коли повернувся. Я думав, що влада збере нас, перепросить, що так сталося, і ми будемо жити далі. А нас почали брудом обливати, сварити між собою. 

Я казав: «Хлопці, не давайте себе використовувати. Ми пережили пекло». Уже багато років минуло, але я пам'ятаю, напевне, кожну хвилину — усе, що було в Іловайську.

Мені було дуже боляче, що проти нас почали боротися. Ми стали непотрібні. Треба було, щоб хтось відповів за ці необдумані вчинки. А вони досі замовчують. Для них це як кістка в горлі.

«Тим, що я комусь там дав по морді, я показав: дивіться, вони теж люди»

Після Майдану ви були учасником скандалів та бійок у парламенті. Причина цьому — загострене відчуття справедливості? 

Якщо відверто, мене важко вивести з рівноваги. На жаль, українському політикуму це вдавалося. Але я ні про що не шкодую.

Я горів бажанням щось змінити, але у депутати не просився. Це було рішення моїх побратимів, які сказали: «Іди, ти нас захистиш. Як-не-як народний депутат має вплив». Ті, що це говорили, загинули. Багато зникли безвісти. Я залишився один.

Але не шкодуєте, що стали депутатом?

Я нарешті побачив, як працює Верховна Рада. Зрозумів, що це все надуте пафосом та брехнею, просто треба прочинити двері, щоб люди це побачили.

І тим, що я комусь там дав по морді, я показав: дивіться, вони теж люди. І ви найняли цей менеджмент, щоб ним управляти. 

Щоб запустити процеси громадянського контролю в державі, політикам треба було робити щось непопулярне. І воно запустило певний процес. Це не тільки моя заслуга. Дуже багато достойних людей було у тій каденції — Єгор Соболєв, Ігор Луценко, які зараз воюють.

«С*ка, я б узяв цих виродків і змусив розміновувати поля»

Зараз Парасюк теж може з’ясовувати стосунки, вибиваючи десь двері з ноги? Чи в армії вже трохи інше середовище?

А тут інший метод з’ясування стосунків (сміється). Тут у мене є командири, я виконую накази.

Ще раз кажу: мої вчинки в минулому не відбувалися просто через те, що я собі так захотів. Вони мали підґрунтя. Я розумів, що в той момент у нас не було судової системи, не було правоохоронної системи. Ну, хоч по морді ти дістанеш.

Якби завтра сталося щось таке критичне, можливо, я теж би не стримався. Як і кожна людина, наскільки вона відчуває свій рівень справедливості.

Я от приїхав, відкрив статтю і прочитав про те, що робиться в одному з інтернатів на Тернопільщині. І мене всередині аж розривало. Я хотів сказати «с*ка!». Я б узяв цих виродків, цих вихователів, поставив у шеренгу і примусив би розміновувати мінні поля. Щоб ви розуміли, який у мене рівень несприйняття таких речей.

Бо тут умирають найкращі, щоб там тривало життя. Тому моє ставлення до таких речей критичне. Бо ціна завелика. Це наша реальність. І найголовніше — не відокремлюватись. Не втікати від цього всього. У нас має бути колективна відповідальність.

А чи «розриває» від того, що зараз більше розмов про бронювання, ніж дискусій, скажімо, про чіткі терміни служби? Чи критичний зараз рівень утоми? І який моральний стан у військових?

Я в такому колективі, де дуже багато професійних людей. І якби завтра сказали — «Все, можете демобілізуватися» — я думаю, що дуже мало це зробило б. Тому що в них є певна соціальна відповідальність — передусім перед загиблими побратимами.

Я вам щиро скажу: я б, напевно, теж не демобілізувався. Хіба обставини склалися б якось по-іншому чи щось змінилося б на фронті. Але якби було так, як зараз, я б цього не зробив. І вони такі ж. У них життя побудоване на війні. Вони про інше не думають, вони інакшого не знають.

«Я хочу вижити на цій війні»

До речі, не хотіли би повернутися в парламент після війни? Судячи з соціології, зараз великий запит на нових політиків саме з-поміж військових.

Коли теперішня влада формувала списки, знайомий запитав, чи я пішов би, якби запропонували. Я сказав: «Ні, бо я вже старий політик» (сміється). 

Але я не політик. У мене є певний політичний досвід, проте я не вписуюсь у рамки класичного політика — і не хочу цього. 

Я сконцентрований на підрозділі, де проходжу службу, і на людях, які тут служать. Я їх безмежно поважаю і робитиму все, щоб наша праця була ефективна й усі повернулись додому.

Я теж хочу додому. Дуже сильно. Я хочу вижити — і це одна з ключових цілей.

Ваше майданівське ядро зараз фактично все на війні?

Люди, які зі мною були найближчими, майже усі загинули — хто з 2014-го, хто зараз. Залишились одиниці. Про це важко говорити, але така наша історія, правда.

Я собі ставив питання, чому стільки моїх друзів загинуло? І зрозумів, що моє оточення — це дуже активні люди, які хотіли щось змінити, щоб країна рухалась у правильному напрямку. Був Майдан — вони пішли на Майдан. Було АТО — пішли в АТО. Почалась війна — пішли на війну. Інакше вони не могли.

Зрештою, інакше не могли й ви? Знаю, що на фронті зараз навіть ваша сестра.

Так, вона в іншому підрозділі, у піхотній бригаді. Вона мріяла стати снайперкою.

Жінці дуже важко в армії, особливо коли вона хоче виконувати бойові завдання. Як брат я переживаю так, що ви собі не уявляєте… Я навіть не допускаю, що може трапитися щось погане. Вірю, що Бог її збереже на всіх її завданнях. У неї свої побратими, когось вона теж втрачає.

Це найгірше на війні, що може бути. Коли ви сьогодні п'єте каву, смієтеся, говорите про плани, як повернетесь у цивільне життя… А потім привозять цю людину... А буває так, що тіла просто лежать, бо їх дуже важко евакуювати.

Така наша реальність, на жаль. Інакшої у нас нема. Нема такої «шторки» — все, мені набридло, я пішов.

Володимир ПарасюкОлександра Дяченко / hromadske

Я навіть не можу відпочити, коли є така нагода, — не можу вимкнути свої мізки. Думками я тут, де провів три роки. Для деяких побратимів я став кумом — хрестив дітей. Я вже більше тут удома, ніж у Львові. Суперспокійний Львів мене не заспокоює, а навпаки — тригерить.

«Якщо ми приречені — за кордон і до побачення»

Чому? Йдеться про прірву між тилом і фронтом? Вона зараз відчувається більше?

Морально — дуже. Усе моє життя — це армія. Зранку до вечора — безперервно. Я можу тільки це обговорювати. А про що говорити з тими, хто від армії «спетляв»? Я ж не буду розповідати про новий айфон чи ще про щось. І так втрачається зв'язок.

Якось я потрапив на день народження знайомого, де було чимало людей, з якими ми раніше спілкувались. Але вони не розуміли, про що говорити. Бо що вони будуть розказувати — хто що купив, побудував, куди з'їздив відпочити? Вони цього уникали. Я трішки посидів, зрозумів, що зайвий, і пішов.

Я пам'ятаю, що після Майдану було сильне внутрішнє відчуття і гасло: «Так, як було, більше вже ніколи не буде». Але не всі уроки Майдану були засвоєні. І зараз особисто в мене великий страх, аби всі уроки були засвоєні вже цієї війни. Чи немає у вас цього страху?

Хіба ви не бачите, що все змінилось? Ми на важкому шляху, але це не відкат. Ми, можливо, робимо два кроки назад, але три вперед.

Ви хочете запитати, який був найголовніший урок Майдану? Те, що прийшла влада, яка пробула п'ять років. Робила щось добре, щось погане — і врешті вичерпала себе. А далі — вибори. Нам не потрібно було йти на майдани, щось палити, кидати.

Революція відбулась у виборчій кабінці. Правильний цей вибір чи ні — але він був. Ми залишили за собою право волевиявлення. Це найголовніше, що може бути. Якщо ми не виховали ще політичних еліт, це не означає, що ми не на правильній дорозі. Ми на дуже правильній дорозі.

Перший урок: друзі, якщо ви будете порушувати загальний вибір суспільства, то будете отримувати революції, і вони триватимуть стільки, скільки буде потрібно.

Наступний крок — контроль влади. Ми не просто обрали, а ви собі п'ять років керуйте — ні. Ми прийшли і сказали: ми тепер вас будемо контролювати.

Третє, і теж дуже важливе: ми в законах України почали прописувати необхідні для життя речі, які є справедливими. Кожна Верховна Рада після Революції гідності принесла щось добре. Я вірю, що це буде розвиватися.

Я не хочу сидіти і займатися фаталізмом — «все погано, ми приречені». Якщо так — ноги в руки, за кордон і до побачення.

Є ті, що говорять: «Що ця країна мені зробила?». Вона вас народила, дала мову, можливість бути вільними, свобідно висловлюватись, дала соціальні зв'язки. Держава — це і є ми. Усі ми. Якщо вам щось не подобається — йдіть міняйте. Не відокремлюйте себе від процесів, бо ви і є цим процесом.

«Ми вийшли на фінальну битву»

Я натрапила в YouTube на ваш виступ у 2014 році, і мене ніби вдарило струмом: він дуже перегукується з тим, що відбувається зараз. Я процитую ваші слова: «Спустімося уже з небес на землю і зрозуміймо, що відбувається в країні. На нас поліз агресор: путін — терорист, бандит і вбивця. Він ніколи не дасть країні спокій! Нам треба жорстко виступати проти агресора: і економічними, і Збройними силами. А у нас хто думає? У нашій країні війна чи корупція? Якщо в нас є агресор — вся країна має дихати в унісон. Бо завтра путін прийде під Київ». Вам це було очевидно ще 10 років тому?

Це було зрозуміло, коли ми здобули перемогу на Майдані. Але це була битва. І не одна. Зараз ми вийшли на головне зло і фінальну битву. Я дуже не хочу, щоб вона була знову черговою.

Війну за нашу державність ми виграли. Зараз іде війна на виживання.

Для путіна основне — не територія. Він прагне знищити нашу державність. Коли він зрозумів, що ми почали усвідомлювати, ким є і для чого живемо, то відкрито попер танками. Але путін програв, бо не очікував, що до військових частин стоятимуть черги і в людей не буде страху.

Ви згадали про черги, але не йде з голови ваша попередня цитата про те, що «країна має дихати в унісон». Чи немає відчуття, що цей унісон уже трохи розгубився?

Ми, напевне, в унісон думаємо, щоб усе це завершилось.

Тільки ми хочемо, щоб це завершилося перемогою і більше не поверталось. А інші хочуть, щоб воно закінчилось, а їх не зачепило: «Може, я пропетляю від цього». От різниця.

Я скажу страшну річ, але вона правдива. Ця війна так багато сімей зачепила, що більшість людей усе-таки дихає в унісон. Але, на жаль, чомусь наше суспільство завжди тягнеться до тієї меншості, яка резонує.

Мене найбільше дивує те, що ми дуже багато засуджуємо інших людей. Судимо, стараємося знаходити якісь відмазки. От це мене тригерить і тривожить найбільше. Дуже багато осуду, дуже багато заздрості. Я хочу через це інтерв'ю до когось достукатися, щоб ми в один момент стали добрішими.

Ми бачимо стрімке просування росіян. Наскільки зараз критична і важка ситуація на фронті?

Максимально. Йде наступ. Не на всю лінію фронту, але на величезну її ділянку. У них змінилася тактика. Логіка така: не можемо зайти піхотою — закидали це все авіацією, КАБами, зрівняли все з землею. І тоді вони кидають свої штурмові підрозділи — взводами, ротами чи відділеннями. Кидають, умирають… Але один просочився — закріпився, ще один просочився — закріпився. Уже два. І вони за тиждень назбирали критичну масу, прийшли, штурманули наші позиції — і люди відступають.

Люди вимучені. Це треба розуміти. До того ж нам справді потрібно, щоби люди йшли в армію. Бо треба поміняти цих людей, дати їм відпочити. Вони не безсмертні.

Хтось дуже любить сказати собі: «От у мене досвіду нема, я хочу жити». Вже сто разів відповідали: а хто хоче вмирати, скажіть? Ну хто з цих людей, які тут, хоче вмерти? Я таких не зустрічав.

«Хіба ми могли подумати, що ця дитина колись може взяти до рук зброю?»

У вас сльозяться очі. Ви казали, що до війни ніколи не плакали.

Ні. Але тепер та скупа сльоза викочується. Найгірше, що я не сприймаю (може, через те, що став батьком) — це смерть дітей. Я не можу. Це неможливо. Але не все залежить від нас…

У мене був підрозділ, ми працювали на Херсонщині. Зі мною був хлопець, якому 18 років. Так от, коли я ще був в АТО, він нам малював малюнки у школі. Ви можете собі уявити? Хлопець, який нам малював малюнки 10 років тому — йому було 8. Хіба ми могли подумати, що ця дитина колись може взяти до рук зброю? Тепер він сам тут, і йому діти малюють малюнки.

Мій похресник, син сестри — Северин — теж зараз іще школяр, але проходить вишколи, які організовує 3 штурмова бригада. Він цим живе. А я цього найбільше боюсь. Бо як дорослий чоловік розумію, що він через певний час скаже: «Ну все, мені 18 років, іду захищати свою країну». І я його не буду зупиняти. Але як я це можу легко сприйняти? Ніяк.

Що вас лякає зараз найбільше? 

Те, що я можу не побачити свою дитину. Це найважче. Найбільше хочеться виховати сина. Це моя величезна відповідальність. Я хочу, щоб Устим, коли виросте, був свідомим того, де він живе і що його навколо оточує, мав повагу до правильних речей і боровся з неправильними. Я дуже цього хочу. І маю надію, що в мене це вийде.

«Якщо не буде перемоги, я не зможу жити»

Повернімося до критичної ситуації на фронті. Яка все ж основна проблема зараз в армії? Нестача ресурсів, людей?

Я не кажу, що ми завтра-післязавтра станемо на 100% армією, яка буде мати всю ресурсну базу, ще й резерв. Такого не відбудеться, тому що ми весь час у війні. Це неможливо. 

Десь ми у критичній ситуації. Але ця критична ситуація стабільна, і ця стабільність підтримується волонтерським рухом. Навіть та ж логістика, яка в нас є, — 90% автомобілів привезли волонтери.

І якщо йдеться про публічних волонтерів, мене дивує: ну які, наприклад, можуть бути питання у влади до таких як Стерненко, Притула, Чмут, Берлінська?

Ви зараз маєте на увазі ситуацію зі Стерненком, коли його оголосили в розшук нібито через неявку до ТЦК?

Я взагалі не розумію, які можуть бути питання. У тому, що він вам сказав про певні ваші недоліки? Так він вам хоче зробити добре. Він не хоче нашкодити — він вам радить. Чому за це одразу мають мститися? 

Мене дуже дивує, що держава застосовує якісь свої важелі впливу. Ну, але вистачило розуму всіх посадити за стіл, поговорити — і конфлікт вичерпано. Бо розуміють, що зараз сваритися нікому не варто. Тим більше в такий критичний момент, коли відбуваються геополітичні зміни у світі.  

Правда, я не розумію цю істерію щодо Трампа. От що змінилося від того, що обрали Трампа? Менше почали стріляти, воювати?

Але стало більше розмов про переговори.

А скажіть мені, хто домовиться з цим дегенератом? Покажіть цю людину.

Коли мені говорять зараз про якісь перемовини, у мене таке відчуття, що деякі люди думають, ніби ми — ще один штат США. Та ми Україна, незалежна суверенна держава. Навіть якщо Трамп щось скаже, кінцеве рішення ухвалювати будемо ми: чи підемо ми на ці перемовини, чи не підемо.

І я вимагаю від нашого президента, верховного головнокомандувача, щоб він нам розказав два плани: як ми будемо діяти, якщо нас примушуватимуть до переговорів? Чи будемо погоджуватись, чи відмовлятися? Якщо ми будемо відмовлятися — перше, друге, третє. І якщо ми погоджуємося — перше, друге, третє. Уже скажіть нам. Тому що геополітичні зміни у світі все ж таки будуть. Вони вже відбуваються.

Якою ви бачите перемогу і чи вірите, що вона може бути швидкою?

Чи моя перемога — це територія? Це, знаєте, як похідна ціль.

Моя перемога в тому, що я собі просто даватиму якісь логічні пояснення, чому всі ці люди загинули. Мені особисто перемога тільки для цього потрібна. Бо якщо її не буде, я просто жити не зможу. Я скажу: а заради чого всі ці діти стали сиротами, чому ці люди без ніг, без рук?.. Тому перемога для військових — не така, як для тих людей, що не мають стосунку до війни.

Я вважаю, що ця війна затягнулася тільки через те, що ворог справді сильний. Перша наша помилка, яка нас розслабила, — ми почали знецінювати ворога. Якби ми ставилися серйозно до ворога, то були б у значно вигіднішій ситуації, ніж зараз.

Я вірю у швидку перемогу, але готуюся до різних обставин.

Інформує hromadske.ua